Дмитро Голік: Зупинити нас зараз – злочин проти України
Відпрацьоване на 85% родовище, квиток на війну в судах, невирішувані земельні питання, техногенні та екологічні ризики зірваної рекультивації – отримає той, хто відгукнеться на заклик Уряду і купить з аукціону права на користування Межирічним родовищем титанових руд, спецдозвіл на яке в суботу, 7 березня, анулювали Держгеонадра на виконання санкційного рішення РНБО, – так вважає Дмитро Голік (на фото), директор Межиріченського ГЗК із Group DF Дмитра Фірташа.
Ще в лютому NADRA.INFO відвідали заметений снігом Іршанськ, щоб на власні очі побачити стан підприємства. Завершуємо бесіду вже після наказу про анулювання.
Готові вислухати та / або опублікувати позиції / відповіді / коментарі / заперечення / пояснення etc. всіх згаданих нижче осіб.
NADRA.INFO: Наказ Держгеонадр про анулювання спецдозволу Межиріченського ГЗК був очікуваним і не міг бути інакшим – на тлі раніше ухваленого рішення РНБО. Ви були до нього готові?
Дмитро Голік: До такого неможливо бути готовим.
У підприємства – діючі експортні контракти про постачання ільменіту до країн Європейського Союзу, понад три сотні працівників, вкладені інвестиції, зобов’язання перед місцевою владою та перед державою, які ніхто не скасовував. Ми працювали, платили податки та орендні платежі.
Рішення зупинити роботу Межиріченського ГЗК – це нонсенс, воно не просто позбавлене здорового глузду, воно нищить репутацію усієї титанової галузі та країни в цілому.
З 2021 року (рік перших санкцій РНБО до Д.Фірташа – Ред.) ми системно відстоюємо своє право на існування. Через одне з таких рішень Межиріченський ГЗК простояв майже рік, втративши контракти і людей. Попри все, Група вже двічі перемагала у судах, протидіючи необґрунтованим адміністративним рішенням. Такі накази, як цей, не враховують історію питання, мільйонні приватні інвестиції чи законні юридичні аргументи – тут я бачу винятково політичні амбіції та інтереси.
Держгеонадра своїм наказом дали вам 10 днів на припинення робіт на родовищі. Допрацюєте до 17 березня?
Щоб не давати ініціаторам цього, на мій погляд, злочинного рішення, жодних приводів для маніпуляцій – комбінат одразу припинив будь-які роботи з видобування корисних копалин.
Існує варіант відновити роботу?
Ми робимо для цього все можливе.
Є звернення до Президента, у якому ми описуємо ситуацію та наслідки такого рішення з конкретними пропозиціями.
На родовищі залишилося запасів рівно на 3 роки.
Ми пропонуємо прагматичний вихід: дайте нам допрацювати цей термін, заплатити ще 300 млн грн податків, виконати експортні контракти та цивілізовано закрити цикл.
Нам відомо, що станом на 10 березня вже існує проєкт постанови Кабінету Міністрів України про внесення змін до переліку родовищ, які будуть виставлені на аукціони. Наше родовище хочуть туди включити, ігноруючи те, що воно розробляється вже 16 років (доки інтервʼю готувалося до публікації, в Уряді повідомили, що вже – за дві доби після оприлюднення проєкту постанови для обговорення – оновили аукціонний перелік Межирічним родовищем та іншими ділянками, раніше наданими в користування Group DF – Ред.).
Хочу заявити чітко: ми вже подали до суду на рішення Держгеонадр. Ми будемо судитися і жорстко відстоювати свою позицію в усіх інстанціях. Хто б не отримав доступ до нашого родовища через цей псевдо-аукціон – він отримає не бізнес, а актив з нескінченними судовими процесами. Ми ніколи не визнаємо правомірність цих дій!
Зараз очікуємо на рішення суду. Є також інші судові оскарження, і в нас є всі підстави вважати, що ми знову переможемо, адже навіть поверхневий розгляд ситуації показує всю абсурдність даного рішення та його катастрофічні наслідки.
Межиріченський ГЗК не можна сприймати як одне з сотні підприємств. Це ланка ланцюга постачання критичної сировини на європейський ринок. Коли держава через санкції та рішення Держгеонадр вириває цю ланку, руйнується все: від експортних контрактів у ЄС – до довіри будь-якого інвестора.
Ми вклали сотні мільйонів доларів у титанові проекти Group DF, а тепер ці кар’єри та фабрики просто перетворюються на пам’ятники нелогічним рішенням влади. Це сигнал ринку: інвестиції в Україні не захищені.
Чи можливий сценарій, за якого підприємство продовжить роботу з іншим інвестором або без участі Group DF?
Це неможливо. І тут багато аргументів.
По-перше. Всі ми бачили, що сталося з Сумихімпром та з ЗТМК після того, як держава вирішила ними керувати. Раніше – це були живі діючі підприємства, які мали свої проблеми, але вони їх вирішували, працювали, платили податки. Зараз вони стоять та розкрадаються. Держава – неефективний управлінець.
По-друге. Вже 16 років, як ми видобуваємо тут ільменітові піски. Ми вже відпрацювали 85% нашого родовища. Видобутку у Межиріченського ГЗК залишилось на 3 роки. Підприємство влаштоване так, що вся техніка була закуплена на старті і розрахована, наприклад, на 20 років амортизації.
Чиновники виставлять на аукціон право копати, але вони не мають прав на майновий комплекс. Весь завод, техніка, фабрики – це приватна власність і без відвертого рейдерства їх не перепродати.
Уявіть, що на анонсований Юлією Свириденко аукціон прийде новий інвестор – хто б він не був. Йому скажуть: ось лот – «Межиріченський ГЗК». Добре, а що там? Тільки ліцензія, із такими-то залишковими запасами, труднощами з лісогосподарськими землями і необхідністю зробити рекультивацію.
Він запитає: «А який на родовищі майновий комплекс, чий він?» Йому скажуть: «Ми не маємо на нього прав, він належить ТОВ «Межиріченський ГЗК», йдіть до них і домовляйтеся – продадуть вони його, чи ні».
От інвестору і доведеться вкласти в ліцензію та майно, умовно, 3 млн дол., а заробить він на цьому проєкті за три роки аж 1 млн дол.. Це комусь цікаво?
Нам же за такого сценарію простіше буде все демонтувати і розпродати за ринковою вартістю. Жоден інвестор не купить майно за ту ціну, яка зараз потрібна, а нам потрібно допрацювати до рекультивації.
Якщо спецдозвіл буде продано – покупець повинен буде допрацювати родовище і рекультивувати всю площу за власні кошти? Чи рекультивація залишиться Вашим клопотом?
Новий інвестор купить тільки ліцензію.
А землі чиї? Землі держави, взяті в оренду ТОВ «Межиріченський ГЗК». МГЗК не може передати ці права ніяк. МГЗК орендував ці землі в Іршанської ОТГ. Іршанська ОТГ повинна забрати назад ці землі, а вони порушені – буде кримінальна справа, якщо земельні ділянки приймуть такими, без рекультивації.
А що заважає «законсервувати» кар’єри та повернути землю державі? Це можливо?
В тому-то і абсурд ситуації, що ні.
Ми опинилися в юридичній пастці, яку створила сама держава. З одного боку, закон зобов’язує нас провести рекультивацію – тобто засипати відпрацьовані площі та висадити там ліс. Але це можна робити лише тоді, коли всі корисні копалини видобуто повністю.
Повторюся: на Межиріченському родовищі запасів залишилося ще на три роки роботи. Якщо я зараз віддам наказ засипати кар’єр, де ще є титанова руда, на мене завтра відкриють кримінальну справу за незаконне знищення або приховування державних надр.
Ми не можемо просто «висадити ялинки» і піти, бо це буде порушенням закону про видобуток. Але й видобувати ми не можемо, бо держава нам це заборонила. Це тупик. Якщо ситуація не буде переглянута, ми будемо змушені відмовлятися від договорів оренди землі, але юридично повернути її в належному стані неможливо. Держава фактично штовхає підприємство на порушення Кримінального кодексу, не залишаючи жодного легального виходу з ситуації.
У якому стані підприємство перебувало до анулювання дозволу? На початку 2025 р. ми писали про відновлення роботи комбінату – скільки днів вдалося відпрацювати в минулому році по видобутку і збагаченню?
У нас видобування і збагачення не розірвані в часі, як на деяких інших підприємствах, які можуть руду возити до інших областей. У нас – екскаватор дає породу на гідромонітор і на забойний насос, і система насосів качає породу з водою на збагачення.
Тобто, наш повний цикл – від піску в карʼєрі до концентрату на збагачувальній фабриці. Не можна зупинити цю схему в одному місці, щоб інші частини ланцюга працювали (інакше отримуватимемо т. з. чорновий концентрат, але кінцевому споживачу потрібен готовий досушений продукт). Через це не можна сьогодні сказати, що ми видобували стільки днів, а збагачували – стільки.
Загалом у 2025 р. ми працювали лише пів року. За друге півріччя, коли з електроенергією зовсім хаос був – лише 80 днів.
Скільки виробили та експортували в 2025 р.?
Утримаюся від відповіді з міркувань комерційної таємниці. Податків та ренти за 2025 рік сплатили понад 90 млн грн.
Межиріченський ГЗК виробляє тільки ільменітовий концентрат?
Так, ми виробляємо виключно ільменітовий концентрат. Важливо розуміти, що він призначений для виробництва діоксиду титану саме сульфатним методом. Це технологія, за якою виготовляють пігмент для цивільної промисловості: лаків, фарб, паперу, пластмас і навіть харчових добавок.
Ми є частиною глобального ланцюга створення звичайних побутових речей. І працювати в цьому ланцюзі сьогодні неймовірно складно. Ми запускаємо виробництво тільки під конкретний контракт. Прибутковості немає. Зараз ми працюємо виключно для того, щоб втримати фахівців і зберегти підприємство в надії, що війна закінчиться, енергетика «встане з колін», ціни на електрику стабілізуються і ми знову станемо рентабельними.
Але ільменітовий концентрат визнано товаром фактично подвійного призначення. З вашого ільменіту може бути вироблений металевий титан – він виробляється?
Чисто теоретично, з нашого ільменіту можна виготовляти й металевий титан. Але є з’єднання титану, з яких і економічно, і фізично доцільно виробляти металевий, а з яких – взагалі недоцільно. Наш ільменіт належить до останніх.
Наприклад, ось цей стіл. В ньому є волога. Спектральний аналіз покаже, що її там, нехай 5%. Теоретично – ми можемо з нього вичавити 5 літрів води. Але чи це доцільно? Не доцільно. Простіше піти на вулицю та розтопити сніг – там також є вода.
Так само і наш ільменіт. З нашої сировини доцільно отримати саме двоокис титану. Це економічно вигідно, реально доцільно, і фізичні процеси будуть простішими.
На кого постачаєте концентрат?
Ми працюємо лише на європейські компанії. Минулого року наші кінцеві споживачі були Чехія та Німеччина.
Чехія – Precheza a.s., ми на них відвантажуємо ільменіт з 1990-х років. Німці – завод «VENATOR GmbH». Шукаємо й інших покупців, надходили запити від покупців із Бразилії, але відвантажень не було.
Зрозуміло, що ми абсолютно прозорі для держави. Відвантажуємо, тільки якщо нам Держекспортконтроль надає дозвіл. Вони ж потім їдуть туди, перевіряють все, повертаються і закривають нам дозвіл – пишуть, що його успішно виконано. І тільки після цього ми можемо отримати новий дозвіл – якщо до нас немає претензій. Таких претензій не було.
Головна причина, через яку ви так мало працювали в 2025 р. – електроенергія?
Це була справжня ланцюгова реакція, де один фактор підсилював інший. Першопричина, звісно, війна. Наш основний внутрішній споживач, «Сумихімпром», потрапив під обстріли, а після повернення у державну власність у листопаді 2023 року фактично зупинив діяльність. З Запорізьким титано-магнієвим комбінатом історія ще сумніша.
В Україні споживача ільменіту більше не існує.
Коли ми почали переорієнтовуватися суто на експорт, вдарили перші санкції 2023 року. Поки ми через суди повертали ліцензію – втратили час і довіру закордонних партнерів. Європейські заводи не чекають, поки ми розберемося з нашою бюрократією, вони просто йдуть до постачальників з Норвегії чи Африки.
Нам довелося заново вигризати контракти. І щойно ми підписали перші угоди, почався хаос в енергетиці. Для нас це був подвійний удар.
Ми постачаємо продукцію залізницею, вагони йдуть – їх зупинити неможливо. І простоюють не тільки наші вагони, не тільки «Укрзалізниці» – залучена логістика українська, польська та чеська. Простої на чиї плечі лягають? Звісно, на плечі виробника. Це ж ми не виконуємо умови контракту.
Далі. Добре, нам дозволили імпортувати. Ми закупили імпортну електроенергію, запустились. Але замовляти імпортну електроенергію ми вимушені за два дні наперед, і якщо щось відбувається непередбачене у нас, ми вже скоригувати постачання енергії не можемо. Всю електроенергію – навіть якщо ми зупинимося протягом цих днів – ми маємо оплатити, бо вона вже була закуплена нашим постачальником електроенергії із передоплатою за 10 днів.
Ми платили, робили передоплати, аби тільки не зірвати графіки. Ми робили неможливе, щоб показати світу, що Україна – надійний партнер. Ми вистояли проти блекаутів, вистояли проти логістичного колапсу. І ось тепер, коли механізм нарешті запрацював, держава просто каже нам: «Стоп».
Тут інколи не знаєш, що робити, коли добу відсутня електроенергія у квартирі, а виклики Комбінату в такій ситуації – уявити важко …
Багато що залежить від партнерства. Якби ми зараз заходили на цей ринок, я б навряд чи впорався з ситуацією. Наші кар’єри працюють ще з 2010 р., і цей досвід – як роботи на родовищах, так і співпраці з покупцями – має величезне значення. Усе тримається на партнерських відносинах, взаєморозумінні та довірі.
Ви напевно читали інтерв’ю регіонального директора «NEQSOL Holding Україна» Володимира Лавренчука, в якому він заявив, що втрати ОГХК від посиленого експортного контролю – 25 мільйонів доларів. А скільки «Межиріченський ГЗК» недоотримав від погоджень?
Оцінити точну суму втрачених прибутків складно, але в сухому залишку – санкції та специфіка погоджень просто вибили нас із ринку. Укласти новий контракт стало справжнім викликом. Наприклад, європейський завод хоче купити пробну партію у 500 тонн, щоб перевірити, чи підходить їм сировина. Але для цього мені потрібно пройти повну процедуру в Держекспортконтролі. Ми повинні показати весь ланцюг: куди йде руда, хто кінцевий споживач, чи немає там «тіні» третіх країн. Ми це робимо, ми відкриті, але цей процес забирає місяці.
Глобальний ринок працює безперервно. У стабільних компаній вибудувана система: поки діє один дозвіл, вони вже погоджують наступний. А ми через постійні санкційні обмеження щоразу починаємо з нуля. Держава створила для нас умови, за яких ми не можемо забезпечити ту стабільність, якої вимагає європейський покупець.
У Вас не складається враження, що санкційне блокування компаній Group DF, кожного разу – в певному сенсі, подарунок конкурентам?
Повторюся, в Україні немає споживачів ільменітового концентрату. Всі споживачі за кордоном. Можливо і є конкуренція, але я не знаю, які потужності мають усі підприємства-покупці. Чи здатні вони забрати всю сировину в Україні, я не можу сказати.
Ви сказали, що працюєте без прибутковості…
Саме так. У нас була жахлива дилема. З одного боку – захмарна ціна на електроенергію, яка за пів року зросла на 300%. У нашій собівартості електрика складає близько 80%. Кожна додаткова гривня за кіловат – це плюс 10 доларів до ціни тонни концентрату. Ми чітко розуміли: собівартість партії, яку ми готували у лютому, в півтора рази перевищувала ціну продажу.
Навіщо тоді було запускатися в лютому? Це ж ризики.
Це ще й відповідальність перед партнерами.
Ми не можемо просто сказати чеському заводу: «Вибачте, у нас дорога електрика, ми не працюємо». Ми свідомо йшли на короткострокові втрати, сподіваючись вирівняти ситуацію пізніше. Якби ми працювали у звичному режимі, ми б виготовили 40 тисяч тонн «однією лівою». В умовах енергокризи ми боролися хоча б за 5 тисяч тонн, аби просто підтримати життєдіяльність ГЗК та виконати контракт.
Ми намагалися врятувати репутацію українського експортера ціною власних збитків. За кордоном нас сприймають як представника українського бізнесу, і робота з одним підприємством безпосередньо позначається на оцінці ризиків роботи з усім бізнесом країни.
Якщо уявити, що завтра санкції скасують, ви зможете вийти на роботу наступного дня?
Це те, чого не розуміють чиновники.
Якщо рішення про відновлення роботи буде ухвалене, наприклад, наприкінці березня, то реально запуститися ми зможемо лише у червні. Потрібен час на замовлення техніки, монтаж та підготовку шарів ґрунту. Держава своїми рішеннями не просто натиснула на «паузу», вона розірвала складний технологічний ланцюг. Чим довше ми стоїмо, тим дорожчим і тривалішим буде шлях до відновлення. Якщо він взагалі ще можливий.
ГЗК – велетенський інерційний механізм. У нормальному режимі ми готуємо ділянки для видобутку на півтора-два роки наперед, заздалегідь підводимо комунікації, замовляємо обладнання. Наприклад, специфічне литво для наших насосів виготовляється два місяці. Тобто, ще в лютому я мав би заплатити заводам за те, що мені знадобиться у квітні.
Але через постійний санкційний тиск я припинив це робити. Ми перейшли в режим роботи «з коліс». Я не міг ризикувати грошима підприємства і замовляти запчастини, знаючи, що нас можуть зупинити будь-якої миті.
Як думаєте, у високих урядових кабінетах всі відповідальні посадовці сьогодні знають, чи бодай уявляють, що і як відбувається на «грішній землі»? Як реально працює видобувний комплекс у титанових рудах, що потрібно для того, щоб він працював безперервно (чи така мета і не переслідується)?
Складається враження, що там панує ілюзія «простих рішень». Посадовцям здається: натиснув кнопку – і працює. Сьогодні забрали спецдозвіл в однієї компанії, завтра перепродали іншій – і держава нібито в плюсі. Це логіка людей, які живуть у світі Гаррі Поттера: махнули паличкою, і все закрутилося.
Насправді ж такі прості рішення демонструють глибоку некомпетентність. У нас були вкладені кошти, усе прораховано: інвестиційний бізнес-план, термін окупності, завершення рекультивації – щоб проєкт закрився коректно і не був збитковим ні для акціонерів, ні для людей, щоб вистачило коштів і державі, і щоб усі землі були рекультивовані і повернуті. Саме так повинно працювати підприємство – від початку й до фінішу.
На Межирічному родовищі існує можливість прирощення запасів?
Це дуже складне питання. Теоретично, така можливість існує, але лише в межах нашого законодавства: йдеться про дорозвідку родовища і про те, який відсоток запасів можна додатково підтвердити. Так, можна щось локально підкоригувати протягом місяця-двох, але принципово проблему це не вирішує. Потрібно відкривати нові ділянки.
Житомирська область майже вся містить поклади ільменіту. Тут уже розвідано дуже багато родовищ – їх справді чимало по всій області.
Потрібно не вигадувати велосипед – а розробляти нові родовища.
Ці родовища добре відомі: зокрема, в районі Коростеня є Стремигородське родовище. Інше питання – де зараз ця ліцензія і хто нею володіє? Але це вже окрема історія.
На правах реклами
КУПУЙ СПЕЦДОЗВОЛИ НА КОРИСТУВАННЯ НАДРАМИ ТУТ
Тобто, можливість приросту, хоч і не значного, але є. На який відсоток? Можливо, зараз не найкращий час про це говорити, та все ж?…
Це взагалі не цікаво зараз. Це цікаво тільки тоді, коли підприємство працює.
І мені зараз не до цього – тут би зрозуміти: запускатися чи ні, рятувати цю ліцензію чи ні, як її врятувати, що з колективом робити, що з рекультивацією…
А що можна з колективом зробити?
Нічого. Ну, а що з ним можна робити? Насьогодні працює 350 людей, до війни було 530.
Яка середня заробітна плата?
Десь 23 тисячі.
Хтось пише, що МГЗК – стратегічно важливий об’єкт, який утримує всю громаду. Але про яку підтримку громади може йти мова, якщо підприємство буде зупинене?
Люди роз’їдуться, критичний статус зникне. Всі військовозобов’язані звільняться. Я ж не посаджу прибиральницю за крокуючий екскаватор? Вона не буде виконувати розкривні роботи й не працюватиме на насосах…
У такій ситуації не може бути ні виробництва, ні податків, ні рекультивації.
Що буде далі? Квітень місяць – це фактично виробничий колапс. Людей просто не залишиться. Ті, хто ще залишаться, незабаром самі звільняться, бо не витримають такого навантаження. А хто витримає – той просто чекатиме, поки його скоротять.
Через два місяці після скорочень ситуація стане повністю критичною. Людям ніхто не виплачує гроші, бо коштів просто немає. Що відбувається далі? Працівники подають до суду. Суд зобов’язує МГЗК виплатити заборгованість, але підприємство цього зробити не може – на рахунках нуль. Тоді починаються арешти майна. Далі запускається процес розпродажу активів. Починають різати обладнання на металобрухт і продавати все, що можливо. Але рекультивації при цьому не буде. Бо згідно із законом у першу чергу мають погашатися борги по заробітній платі та податках. Про рекультивацію там не йдеться.
Більше того, якщо я почну робити рекультивацію, коли існуватимуть борги із зарплати – це вже може трактуватися як кримінальне правопорушення. Тому підприємство фактично ніколи не дійде до етапу рекультивації. І це вже не просто проблема – це пряма техногенна катастрофа.
В чому саме полягатиме техногенна або екологічна катастрофа в цьому випадку? Так, залишилися розкриті карʼєри, розмиті сотні чи тисячі гектарів, які не повернуті громаді і державі в тому вигляді, в якому вони були. На них не можна посадити ліс тут і зараз, тому що там озеро. Зрозуміло, що рекультивацію треба закінчити за Законом, але в чому катастрофічність ситуації з точки зору екології? Чи в чому саме техногенна катастрофа, про яку Ви кажете?
Закони фізики неможливо вимкнути наказом Держгеонадр. Наші кар’єри залишаються сухими лише доти, доки ми працюємо. Щойно зупиняться насоси водовідливу – почнеться неконтрольований процес.
Підтоплення сіл, зміни ландшафту, зсуви ґрунту. Без постійного догляду земля навколо почне осідати, формуючи новий ландшафт.
Крім того, некультивовані кар’єри загрожують зміною водного балансу регіону – порушені землі перетворюються на трясовину, куди може засмоктати худобу чи техніку. Хтось в Уряді прораховував наслідки для екосистеми? Держава зупинила нас, але вона не зупинила ґрунтові води. Хто тепер нестиме відповідальність за ці наслідки?
Можу навести ще один конкретний приклад. Маємо в межах контуру родовища німецьке кладовище. Ми його акуратно обкопали, чітко за проектом стоять водовідливні станції. І поки вода відкачується насосами – відсутні зсувні процеси. Але, як тільки це все залишити – будуть опади, будуть ґрунтові води – а відкачувати воду ніхто не буде… Де тоді опиниться цвинтар? Що з ним буде?
Нагадайте, коли саме у вас мала закінчитися ліцензія, якби не нове рішення про санкції?
Термін дії ліцензії – до 2032 року. До цього часу ми повинні відпрацювати родовище, очистити територію, включно з тією ділянкою землі під лісом, і провести рекультивацію.
Територія під лісом розрахована приблизно на три роки відпрацювання. За ці три роки ми мали її повністю пройти.
Ліцензія на видобуток закінчується у 2032 році. Теоретично її можна продовжити, але тільки якщо є приріст запасів. Якщо ж усі запаси відпрацьовані і нових не відкрито, тоді підприємство зобов’язане передати державі вже рекультивовану ділянку?
Так, у 2032 році ми повинні здати цю територію вже рекультивованою.
Частину роботи ми вже зробили – близько 100 га рекультивації вже здано. І паралельно, поки ми працюватимемо ці три роки, ще приблизно 100 гектарів буде відновлено.
Яка вартість рекультивації, яку ще необхідно виконати?
Це складне питання, яке потребує серйозних розрахунків.
На мою думку, на жаль, з Києва ніхто не прийде і не буде розбиратися, як воно все є насправді.
Натомість, якщо підприємство залишити без рекультивації, без людей і без виплаченої зарплати, то завтра приїдуть правоохоронні органи і відкриють кримінальну справу.
Тому для мене як для директора, чесно кажучи, найкращим варіантом було б, якби держава ухвалила чітке рішення. Нехай Уряд скаже: все, ця ліцензія і майновий комплекс передається іншому інвестору.
Ось йому всі документи, ось ліцензія, ось майновий комплекс – підписуємо, і все – всі зобов’язання переходять до нього.
Крім Межиріченського ГЗК, в санкційному порядку було анульовано спецдозвіл ще однієї компанії Group DF, яка працює на Житомирщині – «Валки-Ільменіт». Що відбувається на цьому підприємстві? Воно видобувало руду останніми роками? Має власні потужності для збагачення? Яка там ситуація з рекультивацією?
МГЗК і «Валки» – різні проекти. Я не маю відношення до «Валків», там інший директор.
Знаю, що на їхньому родовищі була висока собівартість видобутку – там складні умови видобування і дуже низька якість руди. Вона справді проблемна: містить значну кількість домішок – зокрема марказиту та сидериту, які нашими технологіями збагачення практично неможливо видалити. Ці домішки створюють кисле середовище, і через це така сировина не підходить для більшості європейських заводів.
У «Валків» була велика перспектива – Стремигородське родовище, але його забрали в 2021 р. за рішенням РНБО. Кому від цього стало краще?
Ситуація, в якій опинилася група і підприємство, є багатошаровою. Тут переплітаються різні інтереси: інтереси бенефіціара – це одна історія, інтереси самого підприємства – інша, інтереси колективу та громади – ще одна. Є також інтереси менеджменту, який несе відповідальність за операційну діяльність, виплату зарплат, податків, безпеку праці та ін..
І коли дивишся на це зі сторони — напрошується питання: чому держава ухвалює ті чи інші рішення, чому не запобігає таким наслідкам, про які Ви розповідаєте? Мимоволі починаєш аналізувати й шукати відповідь: як би було правильно діяти в цій ситуації?
Правильним може бути лише те рішення, яке не зупиняє виробництво. Можна вести юридичні суперечки щодо бенефіціарів, але завод має працювати. Виробничий процес — це не просто цифри у звітах, це життя громади, це реальна економіка, яка тримає тил під час війни.
Для мене це питання особистої відповідальності. Я не власник, я найманий директор із чіткими повноваженнями. Моє завдання — щоб підприємство не обросло боргами, а люди вчасно отримували зарплату.
Коли держава одним підписом зупиняє цей процес, вона підставляє під удар не акціонера, а мене як керівника і сотні сімей, які залежать від ГЗК.
Яким буде ваш останній аргумент у діалозі з владою, якщо він відбудеться?
Не треба ламати те, що працює. Ми вистояли під обстрілами, ми платили за імпортну енергію втридорога, щоб зберегти експортну виручку для України. Ми продемонстрували надлюдську стійкість. Зупинити нас зараз – свідоме нищення галузі.
За весь час моєї роботи директором «Межиріченського ГЗК» я не стикався з політичним тиском чи «накатами». Тому схиляюся до думки, що і нинішня ситуація пов’язана швидше з загальною державною політикою щодо стратегічних корисних копалин, можливо, з наміром передати їх у державне управління або в міжнародні консорціуми. Не виключаю, що і зараз формували «масив» підприємств для демонстрації масштабності рішень, умовно кажучи – показати десять об’єктів, хоча реально стратегічним є лише один. Але, на мою думку, наше підприємство у цьому рішенні РНБО опинилося помилково.
Ми впевнені у своїй правоті. Зупинка працюючого ГЗК під час війни — це злочин проти економіки. Ми боротимемося за право людей працювати, а не спостерігати, як їхнє підприємство виставляють на торги заради чиїхось амбіцій.
Цю ситуацію ще можна виправити юридично, і ми будемо боротися у юридичній площині. Бо за нами люди, які хочуть працювати на своїй землі, а не ставати в чергу за субсидіями. Справедливість буде відновлена в суді.
Автор Володимир Бойко, ІА NADRA.INFO