Лариса Босевська: Україна має шанси стати одним із найбільших гравців на ринку солі в Євразії  

Український науково-дослідний інститут соляної промисловості «УКРНДІСІЛЬ» як підприємство, яке забезпечувало науково-проєктний супровід усіх питань діяльності соляної галузі України, в 2004 р. було внесено до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.

В 2024 р. все, що залишилося від Державної установи УКРНДІСІЛЬ – десяток комп’ютерів і приладів, ящики та електронні накопичувачі з архівними матеріалами і документи Інституту, які директорка, кандидат геологічних наук Лариса Босевська (на фото) встигла вивезти з Бахмуту влітку 2022-го під обстрілами.

Попри те, що УКРНДІСІЛЬ переживає найскрутніші часи за всю свою історію, пані Босевська сповнена оптимізму і вірить у світле майбутнє соляної промисловості України (особливо у світлі «зеленого переходу»). Але попереджає, що таке майбутнє неможливе без спеціалізованого науково-практичного супроводу експлуатації соляних масивів фахівцями-соляниками.

Зустрічаємося на території Міжнародного хабу природних ресурсів TUTKOVSKY в Києві.

NADRA.INFO: Ларисо Павлівно, що УКРНДІСІЛЬ представляє собою станом на зараз?

Лариса Босевська: Сьогодні ми залишаємось державною науковою установою, яка бовтається у повітрі без майна і без місця для роботи, але з прапором і документами. Офіційно нас не евакуювали із Бахмута після повномасштабного вторгнення.

 

Тобто, не евакуювали?

Ми маємо державний орган управління, який керує і володіє нашим майном від імені держави (ми не є бюджетною організацією – 100%-ний госпрозрахунок).  Спочатку це було Міністерство аграрної політики, потім – Міністерство економіки, а перед початком війни нас передали, як, згодом, і «АРТЕМСІЛЬ», у Фонд державного майна (ФДМУ) (рішення про передачу на приватизацію УКРНДІСІЛЬ ухвалили в січні 2022 р. – Ред.). На жаль, ФДМУ цікавило лише наше майно, якого в нас було дуже-дуже багато, оскільки ми є спадкоємцями радянського Всесоюзного науково-дослідного інституту. Напередодні війни Інститут мав на балансі 10 об’єктів нерухомості в Бахмуті, у тому числі 2 великі будівлі, гараж, лабораторний корпус і трансформаторну підстанцію в центральній частині міста. Фонд чітко відстежував стан майна в перші місяці війни, і був з нами на постійному зв’язку. Майна не стало – про нас забули, бо наші наукові надбання і величезний досвід ФДМУ не цікавили.

Більшість співробітників добровільно евакуювалися ще в перший місяць війни. Коли виникла безпосередня загроза окупації міста, а також вступило в силу Розпорядження про обов’язкову евакуацію населення Донецької області (02.08.2022), я безпосередньо звернулась до ФДМУ за допомогою в евакуації, але вони довго не приймали рішення. Мені і головному бухгалтеру довелось самим організовувати вивезення деякого майна (основних документів, частку фондових матеріалів, декілька комп’ютерів та інформацію на знімних носіях) із вже суттєво пошкодженого головного корпусу. В наших архівах, зважаючи на поважний вік Інституту (функціонує з 1935 року), були тонни цінних документів (наукових звітів ще з 1930-х років, проєктів, особової інформації). Самотужки все це вивезти було неможливо – там було декілька тонн фондових матеріалів. На цей час ще є надія, що архів частково зберігся, якщо його не кинули у вогнище або не вивезли.

 

Інститут функціонує?

Зараз ми висимо в повітрі, але здатні обмежено працювати на замовлення.

А саме: здатні виконувати роботи аналітично-теоретичного плану силами працівників, які залишились в Україні, хоча й розкидані по різних містах. На теперішній час законодавчо встановлено можливість працювати он-лайн.

На жаль, більшість співробітників, не маючи можливості вижити в Україні, на цей час вже виїхали за кордон.

 

Установа має зарплатні борги перед співробітниками?

Ні, жодної копійки.

На початку 2022 р. ми мали декілька діючих договорів, у нас на рахунку були кошти. Їх вистачило, щоб на певний час більшість працівників залишались в простої з виплатою  2/3 заробітної плати. Далі – у кожного працівника була своя історія. Дехто виїжджав за кордон і звільнявся за власним бажанням, обіцяючи обов’язково повернутись.

 

Скільки працівників залишилося сьогодні?

Окрім мене і головного бухгалтера – декілька працівників, які перебувають у процедурі припинення трудового договору без припинення трудових відносин відповідно до ст. 13 Закону України про трудові відносини в умовах воєнного стану. У будь-який момент за наявності договорів ми можемо відновити їх статус. 

 

Яка позиція Фонду держмайна щодо майбутнього Інституту?

Їх, на жаль, не цікавить майбутнє Інституту. В них позиція – продати наше майно. Бо безпосередньо перед війною нас виставили на приватизацію як Єдиний майновий комплекс.

За своїм функціональним призначенням ФДМУ не може оцінити стратегічну необхідність існування нашого Інституту – єдиної в Україні наукової установи, яка має величезний досвід і надбання щодо усіх питань виробництва кухонної солі і поводження із соляними масивами, у тому числі з екологічними проблемами територій діяльності соляних підприємств. 

Ще у 2022 році було здійснено мною особисто декілька спроб врятувати Інститут і наш безцінний кадровий потенціал за рахунок великих замовлень (певні аналітичні роботи інформаційного плану, маркетингові дослідження, розроблення стратегії розвитку соляної галузі тощо). З цією метою зверталась до ФДМУ особисто, писала листа із пропозиціями щодо постановки надзвичайно важливих робіт для відновлення солевидобутку після окупації ДП «АРТЕМСІЛЬ», коли з поличок магазинів почала зникати вітчизняна сіль. У той час було багато телефонних дзвінків, і в мене склалося чітке розуміння, що ніхто в керівних органах держави зовсім не розуміє, що таке сіль, і як її видобувати. Для цього є наша Державна наукова установа. Було запропоновано роботу щодо оцінки можливостей соляної галузі і розстановки сил для вирішення питання. Було написано листи з обґрунтуваннями і пропозиціями  у ФДМУ, одному з депутатів Верховної Ради, і, звісно, в Закарпатську обласну адміністрацію.

Саме в Закарпатті знаходиться головний об’єкт, який на той час, на 2022 р. нами пропонувався для відродження промислового вітчизняного видобутку – Солотвино, як найбільш підготовлений. І лише у якості альтернативи для Солотвино розглядалось Тереблянське родовище кам’яної солі.

Солотвинська і Тереблянська соляні структури – єдині  детально розвідані об’єкти Закарпаття, за рахунок яких можливо було відновити видобуток кухонної солі у найкоротший час, бо вони мають затверджені запаси. В обох випадках до запасів цих родовищ є питання, але вони хоча б внесені у Державний баланс запасів (при цьому геологічна вивченість Тереблянського родовища є недостатньою для проєктування гірничодобувного об’єкту на відміну від Солотвинського). Всі інші потенційні обʼєкти Закарпаття – взагалі детально не розвідані.

Розташування соляних діапірів Закарпаття по відношенню до структурних елементів Закарпатського внутрішнього прогину: 1 – площа розвитку соленосної формації; 2 – сучасний контур вулканітів Вигорлат-Гутинського пасма; 3 – розвинуті соляні структури з ядрами протикання; нерозвинуті соляні структури: 4 – криптодіапіри; 5 – діапіроїди; 6 – слабко вивчені структури. (Джерело: Босевська Л.П., https://geology-dnu.dp.ua/index.php/GG/article/view/124/118).

«В межах Закарпатської соленосної провінції виділено декілька соляних структур (діапірів), значна кількість з яких розроблювалась у різні часи (Тереблянський діапір знаходиться на перетині глибинних розломів, а Солотвинський – в найкращих геологічних умовах)», – звертає увагу Лариса Босевська.

 

Ще привертає увагу розвідане Ізмаїльське родовище в Одеській обл., але воно знаходиться поблизу острова Зміїний, на небезпечній території, і станом на 2022 р. не бралося до уваги.

Станом на травень-липень 2022 р. ще можливо було швидко зібрати фаховий колектив, і Інститут виконав би професійно всі пропоновані роботи.

 

Що Вам відповіли на листи?

Спочатку відповіли з дуже великою зацікавленістю!

Закарпатська адміністрація навіть провела робочу нараду з використанням матеріалів нашого інформаційного листа, із запрошенням директора Солотвинського солерудника. Кивали, кивали, а згодом з’явилась інформація щодо Тереблі. Всі розмови припинилися, стало цілком зрозумілим, що далі немає сенсу «розмахувати прапорами».

 

Ви маєте на увазі, що у Закарпатті були не зацікавлені в розвитку альтернативного проєкту, крім Тереблі?

Владі в Закарпатті, скажімо так, втлумачили, що ось є супер-перспективна Теребля, яка швидко дасть сіль.

Хоча у своїх інтервʼю я чітко пояснила: для того, щоб видобувати сіль через 2 місяці, потрібно було починати 5 років тому. Що наш Інститут і пропонував.

Ще 10 років тому на різних майданчиках ми чітко заявляли, що неможливо залишати Україну з єдиним промисловим видобувним об’єктом по солі в умовах, що склалися.

Навесні 2022 р., коли телефон «розривався» від питань – де можна почати видобуток, щоб через 2-3 місяці вже видобувати сіль, моя відповідь була однозначною: жоден об’єкт не готовий для початку видобувних робіт, щоб забезпечити країну сіллю, тому станом на зараз у нас немає іншого вибору, як імпортувати сіль, оскільки солі навколо – як бруду: більшість країн із заходу і півдня від України в різній кількості мають сіль, що повністю може перекрити наші потреби (Польща, Австрія, Нідерланди, Німеччина, Румунія, Болгарія, Туреччина, Єгипет та ін.).

А заяви про те, як «ми закидаємо всю Україну сіллю і замінимо АРТЕМСІЛЬ» – жодного підґрунтя не мали. Жодного. Ні за якістю, ні за гірничо-геологічними умовами, ні за вивченістю, ні за кількістю запасів (які згідно з Умовами дозволу підлягають дорозвідці та переоцінці).

Наприклад, можна чути, що на Тереблі більше мільярда тонн солі.

 

Справді, ця цифра лунала в одному з численних звітів, але це умовні «оціночні запаси». При затвердженні запасів враховуються кондиції підрахунку, розроблені під спосіб видобування. Якщо ми рахуємо запаси під шахтний спосіб – це одні кондиції, якщо під вилуговування – інші. Так ось, фаховий науковий заклад відмовив у розробленні кондицій після детальної розвідки у зв’язку з недостатньою вивченістю  родовища. Обґрунтованих кондицій для Тереблянського родовища ніхто ніколи не розробляв!  

Саме тому наш Інститут пропонував переключити увагу на Солотвинське родовище. Тому що воно відзначається високим ступенем гірничо-геологічної вивченості у тому числі геомеханічних і технологічних властивостей соляної породи, і в наявності є підготовлені передпроєктні рішення.  Геомеханічні процеси на родовищі досліджувались нашим Інститутом протягом 50 років. І незважаючи на непрості гідрогеологічні умови, Солотвинський солерудник блискуче працював тривалий час, видобував у середньому 500 000 т на рік. Наголошую, що це все було за тих часів, коли Інститут вирішував кожне питання, яке виникало у надрокористувача на виробничому шляху.

І надзвичайній ситуації катастрофічних руйнувань на Солотвинському родовищі можливо було запобігти, але десь у середині 1990-х підприємство відмовилось від наукового супроводження. З початку 2000-х рр. почалися неконтрольовані руйнівні процеси, при цьому не виконувались навіть попередні рекомендації щодо запобігання затопленню, які надавались нашим Інститутом у 1980 – на початку 1990-х років. Зрештою сталося те, що сталося (в 2007 р. солотвинські соляні шахти почали затоплюватися – Ред.).

До речі, Інститут на початку 2000-х років виконував велику аналітичну роботу на замовлення Мінагрополітики, в якій було надано рекомендації якнайшвидшого керованого затоплення шахти №8 для збереження запасів, непорушених карстом. В  цій же роботі прогнозувалося, що у разі невжиття науково обґрунтованих заходів, дуже швидко буде затоплено і наймолодшу шахту №9.

 

І сьогодні, з Ваших слів, залишкові запаси можна видобути?

Не зовсім. Тобто, можна, але не всі.

З того часу, як відбулась солотвинська катастрофа, виділялась купа грошей на різні роботи, а от щодо подальшого поводження з запасами солі – жодного стратегічного рішення не було.

А ситуація насправді така, що карст або знищив, або суттєво пошкодив значну частку залишкових запасів. І тепер ці запаси вже неможливо взяти з точки зору безпеки проведення гірничих робіт. Хоча той величезний блок, який був підрахований, досі висить на балансі – приблизно 350 мільйонів тонн залишкових запасів.

Приблизно половину з них взяти вже неможливо традиційним методом. Вони знаходяться в межах небезпечних зон або поблизу, і, якщо їх брати, то лише на заключних етапах видобування солі з непорушеного блоку. Для цього можна зайти з іншого боку соляного куполу, зробити підземну розвідку (зʼясувати стан соляного масиву), і тоді визначити, чи можна взяти ці запаси, і яким чином.

Але це мають робити тільки фахівці-соляники, оскільки непрофесіонали навіть не розуміють, що соляне середовище унікальне – воно рухливе, пластичне, розчинне, схильне до повзучості, і створення безпечної стійкої системи підземних порожнин можливе лише із застосуванням спеціальних методологічних засад і методичних прийомів.

Саме тому всі великі соляні компанії світу мають спеціальні наукові служби, які постійно займаються величезною низкою питань експлуатації соляних масивів. Бо Ви ж розумієте, які можуть бути страшенні наслідки, коли зовсім недосвідчені люди полізуть на велику глибину?

 

Повернемося до запасів Солотвинського родовища. Крім тих 350 млн тонн, половину з яких, гіпотетично, можна спробувати взяти – ще є інші запаси?

Є, звісно!

Ще коли ми складали пропозиції в 2009-10 роках для подальшого будівництва шахт у Солотвино, ми пропонували певну схему, яка б дозволила зайти на ділянку непорушених запасів. До речі, саме ці запаси, за дивним випадком, виявились набагато кращої якості, ніж ті, які вже було відпрацьовано. На ці запаси (так звана ділянка «Затон») наш Інститут розробляв, а Солотвинський солерудник отримав проєкт, ми на них мали вийти з працюючого тоді горизонту руднику №9 на глибині 430 м. Але вже не вийдемо – рудник затоплено, відкачка неможлива. І тепер це вже інше питання, як можна взяти ці запаси гарної якості.

Водночас, ми знаємо, що балансових запасів там не дуже багато. Тобто, ми пропонували зайти у ці запаси, починати видобуток кам’яної солі і побудувати там спелеосанаторій європейського рівня.

Солотвино не може бути тепер вже потужним виробником кам’яної солі, тому що соляне тіло дуже сильно зруйноване з поверхні техногенним карстом. Але, за рахунок залишкового блоку можна побудувати і втрачений спелеосанаторій, і мати супутній видобуток кам’яної солі до 300 000 т на рік. А вже з нових гірничих виробок можна провести підземну дорозвідку тих самих додаткових запасів, із залишкових балансових, а також запасів більш низьких горизонтів для приросту запасів, зокрема, за рахунок переводу запасів категорії С₂ (109 млн тонн) у промислові категорії, а також раніше не підрахованих запасів. А от розвідувальне буріння з поверхні – тут краще не робити. Бо будь-яка свердловина, з нашою ментальністю, особливо неякісно ліквідована, – це великий ризик для будь-якого підземного видобутку розчинної корисної копалини і зайві втрати запасів, оскільки передбачаються цілики навколо свердловин.  

На погляд наших фахівців, ця пропозиція – єдина можливість повернутися до видобування викопної солі в Солотвино. При чому обовʼязково на умовах суміщення видобутку і облаштування підземного спелеосанаторію. А також із видобуванням розсолів на іншій ділянці, про яку ще скажу.

 

Чому Ви кажете про обовʼязкове суміщення різних видів користування надрами в одному проєкті?

Тому що за сьогоднішньою системою підрахунку вартості дозволу на користування надрами, і з чинними запасами на балансі, просто купувати такий спецдозвіл для будівництва шахти і отримання солі з обмеженим видобутком – недоцільно, оскільки нерентабельно.

Якщо зараз ініціювати аукціон, то для оцінки візьмуть всі запаси з балансу, яких фактично вже не існує. А їх оцінять і доведеться заплатити їх вартість – за попередніми підрахунками, які я бачила, це від 700 до 900 млн грн. Таких грошей за цей обʼєкт ніхто притомний не дасть.

Це родовище спочатку треба документально довести до ладу: щоб на балансі стояло і виставлялось на аукціон тільки те, що реально існує, що можна вилучати. Це ж найбільша трагедія сьогодення – продається часто те, що вже не існує. Та й продається кому? Людям, які не мають гірничо-геологічного фаху, і на цьому часто не розуміються навіть приблизно!

На Солотвинському родовищі є також інша, окрема Північна ділянка, яка ніколи не розроблялась, на глибині понад 700 метрів, на якій було проведено детальну розвідку у 70-80-х роках з метою вивчення і затвердження запасів методом вилуговування (геотехнологічним способом). Ці запаси розвідувались для будівництва хімічного заводу, який потребував велику кількість розсолів. Роботи проведено на дуже високому рівні. Всі необхідні дослідження кам’яної солі проведено, запаси підраховано, кондиції розроблено, і запаси поставлені на баланс – близько 200 млн т. Є можливість необмеженого приросту запасів.

 

Що ще треба зробити інвестору, щоб переконатися в доцільності розробки Північної ділянки Солотвинського родовища і починати видобування?

Треба зробити актуальне на сьогодні передінвестиційне, передпроєктне обґрунтування, яке доведе інвестору, що це для нього цікавий проєкт.

Як на мене, ці розсоли були б дуже затребувані сьогодні. По-перше, наш інститут вже опрацьовував можливості використання розсолів цієї ділянки, зроблено розрахунки щодо потужності вакуум-виварювального заводу – не менше 300 000 т/рік сухої солі. Якщо будуть проблеми з реалізацією такої кількості продукції, то в нас є низка пропозицій щодо диверсифікації виробництва та асортименту солі, зокрема, створення невеликих хімічних виробництв та отримання дефіцитних видів солі, наприклад, фармакопейної.

 

Скільки часу потрібно для підготовки такого передпроєктного обґрунтування?

Такі передпроєктні обґрунтування ми робили за моєї безпосередньої участі вже неодноразово. Зважаючи на те, що вже є багато напрацювань, можна вкластися у 2-3 місяці за умови, що ми зможемо швидко зібрати наших фахівців. Підкреслюю – фахівців по солі.

Бо може повторитися доля Долинського родовища. Вам відома ця ситуація?

 

Ні. Розкажете?

Основними джерелами  солі в Україні (виключаємо поки що басейновий спосіб отримання солі на морському узбережжі та у Криму) є родовища викопної/камʼяної солі і родовища природних розсолів. Це суто різні типи родовищ.

По твердій кам’яній солі – якість визначили, за кондиціями виділили блоки, підрахували в мільйонах тонн, затвердили запаси твердої солі, визначили видобувну частку.

Родовища ж природних розсолів – це природні розсоли, які утворюються у підземних умовах при розчиненні підземними водами соленосних порід (різної якості) в природних умовах. Часто мінералізація таких розсолів сягає високих значень, аж до повністю насиченого хлористим натрієм стану (290 – 310 г/л), коли вони стають рентабельними для соляного виробництва. Запаси їх затверджують в метрах кубічних на добу.

І от, минулого року, геологічна служба виставила на продаж Долинське родовище природних розсолів – як родовище… камʼяної солі! Продали, і в спецдозволі на користування надрами з метою видобування твердої кам’яної солі стоять запаси – 125 м³/добу (хоча кам’яна сіль – це завжди викопна тверда сіль на відміну від кухонної солі – загального поняття хлоридно-натрієвої речовини). 

Ми ретельно розбиралася в цьому питанні, тому що одна компанія, перш ніж платити величезні кошти за цей дозвіл, звернулась до нас для вирішення питання, чи доцільна інвестиція в Долинське родовище? І після нашої консультації відмовилися від участі в торгах. Оскільки ми надали роз’яснення, що їм пропонують родовище кам’яної солі, де кам’яна сіль не розвідувалась, а розвідувались лише природні розсоли. На базі цих природних розсолів раніше існувало дуже гарне підприємство – Долинський солевиварювальний завод. Природні розсоли відкачувались на поверхню з невеликої глибини, їх виварюванням отримували високоякісну сіль. Такі підприємства були і у Дрогобичі, і в Долині, і в Болехові. Сьогодні фактично працює тільки Дрогобицька солеварня, яка зараз як єдиний виробник харчової солі в Україні отримує близько 55 т на місяць.

 

То в чому тоді проблема? Компанія, що купила спецдозвіл на Долинське родовище, також зможе видобувати сіль з вигодою. Чи не так?

Відповім наступним чином.

Коли ми з колегою розклали це родовище, то побачили, що в межах контуру спеціального дозволу з усіх свердловин, які бурились для дослідження горизонту природної солі, лише одна чи дві увійшли у тверді соляні породи (які, власне, не є чистою кам’яною сіллю, а є соленосною брекчією). Більш-менш зрозумілою є лише форма їх залягання – за загальною регіональною структурою, але жодної достовірної інформації щодо якісного складу і запасів солей до цього часу немає.

Тому, відповідаючи на ваше питання, я можу сказати: так, там може виявитися певний прошарок якісної солі. Але щоб це підтвердити потрібно що? Розвідувальні роботи!

Якщо вони купили спецдозвіл на кам’яну сіль (не зрозуміло, де та сіль, скільки її там – в кубічних метрах на добу), і планують видобувати саме тверду сіль, необхідно змінювати дозвіл на геологічне вивчення  і дослідно-промислову розробку і розвідувати родовище за власний рахунок. Може, вони і знайдуть там сіль, може, якісну, може, непридатну для видобування. У будь-якому разі, станом на сьогодні невідомо, якої ця сіль якості і скільки її там, як невідомо, чи придатний цей поклад для відпрацювання за технологічними параметрами, чи ні. Зрозуміло лише, що в кубічних метрах тверду сіль добувати не можна – це не природні розсоли.

На правах реклами

КУПУЙ СПЕЦДОЗВОЛИ НА КОРИСТУВАННЯ НАДРАМИ ТУТ

Чому так сталося, що спецдозвіл у такому вигляді опинився на аукціоні?

Коли родовище виставляється на аукціон, основна інформація береться з Державного балансу запасів, у якому досі «висять» запаси Долинського родовища природних розсолів, з якими Долинський солевиварювальний завод працював приблизно до середини 1990-х років.

Запаси ділянки, наведені в аукціонній документації, не мають відношення до кам’яної солі, а є запасами природних розсолів, затверджених у 1964 р., але згодом не підтверджених в процесі експлуатації родовища за кількістю. Саме внаслідок зникнення розсільних горизонтів (та/або різкого зниження дебіту свердловин) на фоні стабільної роботи ДП «АРТЕМСІЛЬ» та тиску кон’юнктури ринку і припинило роботу підприємство. Зараз всі об’єкти на поверхні – зруйновані. Декілька свердловин живих залишилось, але запаси ніколи не переоцінювались. Тож, навіть наявність запасів розсолів не доведена.

Співробітники, які отримали завдання виділити ділянку для продажу на аукціоні, не мають достатньо фаху для розрізнення типів родовищ солей. Тому зліпили все докупи, і продали непідтверджені запаси родовища розсолів як родовище камʼяної солі.

Що треба було зробити? Треба було, по-перше, звернутися до фахівців, знайти наш Інститут, замовити своєчасні консультації, отримати достовірну інформацію. І потім вже готувати лот до аукціону. Але те, що відбулось із Долинським родовище – як мені нещодавно стало відомо, відбувається не лише з сіллю, а й з багатьма іншими корисними копалинами.

До речі, через півроку після отримання Дозволу по Долинському родовищу, надрокористувач, нарешті, звернувся до нас. Але виникла зустрічна проблема, оскільки покупець, маючи бажання отримувати сіль «вже завтра», виявився не готовим сприймати професійні консультації. Ми намагались пояснити, що проєктування треба починати зі змін до дозволу, бо немає предмету проєктування та видобування. Ми не домовились щодо співпраці, оскільки за існуючими правовими вимогами надрокористувач працювати відмовився.

 

Як Ви оцінюєте сьогодні перспективи проєкту розробки Тереблянського родовища?

Почну з того, що це родовище мені особисто близьке, –  тема моєї дисертації «Структурно-літологічна характеристика соляних діапірів Закарпаття (у зв’язку з проблемами створення підземних сховищ, використання і охорони соляних ресурсів)» (2012 р., Інститут геологічних наук НАН України, науковий керівник – доктор геол.-мін. наук, професор Дмитро Павлович Хрущов).

Робота стосувалася не вузько експлуатації запасів солі як корисної копалини, а використання соляних масивів регіону з різними цілями загалом, включаючи будівництво підземних сховищ вуглеводнів, лікувальних об’єктів тощо.

Станом на зараз ми оцінюємо, що Тереблянське родовище кам’яної солі не підготовлене для видобування солі шахтним способом внаслідок недостатньої вивченості.

До речі, там були вже шахти, років 200 тому. Детальних даних про ці шахти немає, але на місці цих шахт зараз знаходяться озера, які видно на супутникових фотознімках.

Аерофотознімок території Тереблянського родовища з нанесенням ліцензійної площі (№6192 від 16.03.2017 р.).

1 – контур виходу соляного тіла під алювіально відклади надруслової заплави р. Теребля; 2 – площа Дозволу на користування надрами; 3 – кутові точки ліцензійної площі. Побудова згідно з Дозволом на користування надрами та інформацією з інтернет-джерел.

«Поруч із ділянкою першочергового відпрацювання (запасів кат. С₁, затверджених у 2017 р.) знаходяться старі шахти, відомості про які обмежені. Достеменно відомо лише з архівних матеріалів, що Тереблянський соляний купол відпрацьовувався двома шахтами у першій половині XIX ст. (в районі свердловин 26, 27, 33).

Шахти були затоплені в результаті прориву алювіальних вод, і над ними утворені соляні озера (простежуються на аерофотознімках). Чіткі контури цих шахт не визначено (можливо, плани виробок є лише в старих австро-угорських архівах, оскільки Закарпаття увійшло до складу України лише в середині минулого століття). Наближення до контурів затоплених виробок є дуже небезпечним з точки зору можливого миттєвого прориву вод з подальшим затопленням і розвитком супроводжуючого небезпечного техногенного карсту», – попереджає Лариса Босевська. 

 

Чому родовище не підготовлене? Надрокористувач із 2022 р. до березня 2024 (до корпоративного конфлікту, про який стало відомо у травні) будував шахту, а отриману під час проходки стовбура сіль постачав на український ринок, проєкт розвивався…

Тому що це родовище розвідувалось для експлуатації методом вилуговування, і воно недостатньо вивчене за технологічними властивостями соляної породи та іншими параметрами, обов’язковими для обґрунтованих рішень і коректного проєктування. Дозвіл отримано надрокористувачем для апробації запасів на умовах економічного ризику, так ось – за таких умов без фахового підходу ці ризики оцінюються як високі. У разі виникнення аварійної ситуації, пов’язаної із неврахуванням варіацій функціональних властивостей солі та невивченими гірничо-геологічними умовами, та частина родовища, де зосереджена найкраща сіль, залишиться «зіпсованою».

 

Але ж Ви самі казали, що пропонували видобувати сіль шахтним способом?

Ні! Не зовсім так. Можливість видобування солі шахтним методом попередньо не заперечувалась саме на цій ділянці, з північного боку. Це була загальна пропозиція не під умови сьогодення, не для проєкту конкретно компанії Катіон Інвест з посиланням на необхідність отримання додаткових даних.

Для цього потрібне довивчення усієї території родовища, насамперед, властивостей солей і гідрогеологічних параметрів водоносних горизонтів уміщуючої та надсольової товщі порід. Це питання вже було розкрито і в дисертації, і в наступних публікаціях ще до оформлення дозволу.

Щодо Тереблянського родовища, за геологічними умовами воно є складним і має за обрисами химерну форму, що ускладнює видобувний процес. І геофізика, на жаль, у цих випадках мало допомагає.

Тереблянське родовище є надзвичайно складним за геологічною будовою. Воно приурочене до зони перетину глибинних розломів з невизначеною тектонічною активністю, які розвинуті до кристалічного фундаменту, не менше ніж на 3-кілометрову глибину. При цьому, Закарпаття загалом і територія Тереблянського родовища зокрема входять у зону підвищеної тектонічної активності, а це означає, що не можна виключати рухи вздовж цих розломів.

Тоді як Солотвинське родовище знаходиться в центральній частині тектонічної блок-плити, і утворення соляного куполу не пов’язане з будь-яким глибинним розломом (розломи нижчого порядку, що виникли в процесі «спливання солі», у тому числі на «крилах» структури, звісно, присутні, але вони не несуть такої суттєвої загрози для експлуатації).

Глибинний розлом – розлом вищого порядку, який на території Закарпаття перетинає усю осадову товщу і успадковується від розлому кристалічного фундаменту. Для нас це важливо, тому що всі соляні структури (діапіри) пов’язані з розломною тектонікою і утворюються або вздовж зон розломів, або в центральних частинах окремих блоків, обмежених розломами. На глибині сіль виявляє виражені пластичні властивості, тобто веде себе як пластичне тіло. Це дуже гарно описано у роботах академіка НАН України,  директора ІГН НАН України Стелли Борисівни Шехунової. Її вагомий внесок у розвиток «теорії перетворення солей», що продовжує напрацювання академічної школи дослідників-соляників професора Д.П. Хрущова, заслуговує великої поваги.  

Профіль Тереблянського соляного діапіру у центральній частині (Джерело: Босевська Л.П., https://geology-dnu.dp.ua/index.php/GG/article/view/407/374).

Але повернуся до практики. Надрокористувач почав  розкривати Тереблянське родовище з боку крила, найсприятливішого для експлуатації, але з використанням похилих стовбурів без герметичного кріплення. Тим самим створено умови для потрапляння у масив води з поверхні і надсольової товщі, а це найстрашніше для солей.

А як би варто було зробити?

Швидше за все, більш доцільним способом розкривати як Солотвинське, так і Тереблянське родовища було б вертикальними стовбурами з суцільною обсадкою і проходкою методом буріння. Ці рекомендації створювали досвідчені шахтобудівники і наші проєктувальники, які знаються на солях, з урахуванням досвіду Солотвино. Тому що найголовніше – запобігти надходженню прісної води у підземний простір.

Але не тільки це. Виникає головне питання – чи доцільно спеціально будувати шахту для отримання технічної солі II ґатунку (так позначено у дозволі), яка не здатна задовольнити потреби навіть солі для дорожнього господарства? Схоже, що кваліфікованого техніко-економічного розрахунку з оцінкою рентабельності такого виробництва ніхто не робив.

Проблема полягає у якості солі, визначеній за результатами детальної розвідки. Вміст NaCl в межах ділянки першочергово відпрацювання (блок І-С₁) знаходиться в межах 87 – 92%. Середній вміст нерозчинного залишку – понад 9% (з різким переважанням глин), середньозважений показник по родовищу – ще суттєво більший. Дійсно, така сіль відповідає вимогам до II ґатунку згідно з ДСТУ 4246: 2003 – Сіль для промислового переробляння. Але є «але».

Сіль технічна II ґатунку не користується попитом навіть для протиожеледних заходів на автодорогах, оскільки не відповідає спеціальному стандарту для автодорожньої солі (ДСТУ 8853:2019 – Матеріали протиожеледні для автомобільних доріг), яким передбачена максимальна кількість нерозчинних домішок  у солі – 2,5%.

Звісно, збагаченням можна підвищити якість солі з використанням розроблених  випробуваних і не випробуваних в Україні методів, наприклад, промивання солі насиченими розсолами, електро- або фотосепарація. Останню використовувало ДП «АРТЕМСІЛЬ» для підвищення якості солі окремих ділянок (фотосепаратор дозволяє відділяти білі часточки від темних). Технологія, мʼяко кажучи, не ідеальна і  здатна лише в певному діапазоні покращити якість. Метод промивання солі насиченими розсолами – ще складніший і дорожчий, оскільки потребує подальшої сушки солі.

Зважаючи на кількість домішок на цьому родовищі, збагачення – це час, електроенергія, значні витрати. Теоретично в результаті збагачення сіль може суттєво підвищити якість, але стане «золотою» і не витримає конкуренції з боку постачальників імпортної солі  кращої вихідної якості. Збагачення може бути виправданим економічно при отриманні харчової солі, але для дорожньої… 

До речі, якість солі північного крила родовища і його умови відповідають вимогам до спелеотерапії (до 5% вмісту глин в солі – це ідеально для створення виробок  спелеосанаторію, облаштування якого бажано передбачати ще при проєктуванні розкриття родовищам, оскільки це підвищує вимоги до забезпечення безпеки гірничих робіт і тривалої стійкості виробок.

Викликає питання і дотримання всіх вимог щодо документального оформлення робіт на родовищі.

 

Що Ви маєте на увазі?

Дуже хотілося би подивитися на проєкт розкриття родовища, з яким надрокористувач почав  роботи на ділянці у 2022 р.). Наскільки мені відомо, до квітня 2022 року надрокористувач планував видобувати сіль методом вилуговування. Ще у 2021 р. УКРНДІСІЛЬ співпрацював з компанією-надрокористувачем з питань реалізації геотехнологічного методу видобування.

Пройшло більше року, і почалася війна, у квітні 2022-го українська камʼяна сіль почала зникати з ринку. Надрокористувач вирішив терміново повернутися до питання видобування шахтним методом, і вже влітку цього ж року почав будувати шахту.

А тепер питання: чи міг будь-хто в цій країні, за будь-які гроші за 2 місяці розробити якісний проєкт розкриття недостатньо вивченого родовища (включаючи обов’язкові складові – ОВД та державну експертизу проєкту) і оформити гірничий відвід? Звичайний проєкт розкриття нової ділянки для родовища, що вже експлуатується, займає у спокійному режимі півтора роки. Якщо дуже поспішати – один рік. А у цьому випадку через 2-3 місяці після рішення почалась вже проходка похилих стовбурів. Вийшли в поле, взяли листочок, сказали: «Там – сіль!» – і почали розробку.

Успіх гірничого виробництва залежить, насамперед, від якості проєкту, розробленого відповідно до вимог законодавчих і нормативних документів, оскільки проєкт розкриття нового родовища – це техніко-економічна модель гірничого виробництва.

Інтервʼю з директором 
компанії Катіон Інвест
Сергієм Кондратьєвим
читайте за посиланням.

Крім камʼяної солі і розсолів, існують інші джерела солі в Україні? Які їх перспективи?

Звісно, що є. І перспектива – дуже хороша.

Одним із таких джерел є морська вода.

За радянських часів у нас функціонували 2 підприємства з отримання морської солі. Це Геройське дослідно-промислове підприємство (його приватизували наприкінці 2021 р.) і ДП «Генічеський солезавод» (станом на травень 2024 р. ФДМУ шукає підприємству директора) – обидва на тимчасово окупованій території. Технологія садки солей з морської води із застосуванням системи басейнів була ретельно відпрацьована нашим Інститутом.

Ніша сучасного виробництва морської солі в Україні не заповнена. А басейновий спосіб виробництва солі є найдешевшим і найбільш екологічним. До речі, безпосередньо перед війною ми почали знов займатися удосконаленням технології отримання морської солі на Кінбурнському півострові (на замовлення Геройського солепромислу), але у зв’язку з окупацією території виконання договору було призупинене.

Після деокупації територій морського узбережжя та їх повоєнної реабілітації цей напрямок отримання солі буде дуже перспективним. Особливо у світлі застосування «зелених» технологій.

У світі існують приклади комбінованого отримання морської солі у процесі опріснення морської води з одночасним отримання високоякісних прісних вод, які використовують для  питних потреб у районах недостатнього водозабезпечення та для виробництва водню: цей процес поєднує єдина прогресивна технологія.

 

Її вже масштабували до промислового отримання солі?

Так, це робить, наприклад, компанія Angosal. Компанія працює із застосуванням інноваційних методів зеленого переходу з використанням новітніх «зелених» технологій опріснення морської води. В результаті отримує морську харчову сіль і дорогоцінну прісну воду, яка використовується у якості джерела питних вод, а також для виробництва «зеленого» водню.

Роки війни і відсутності постійних замовлень дозволили мені ретельно вивчити стан соляної промисловості у світі і тенденції її розвитку. І перший мій висновок: всі потужні соляні компанії намагаються об’єднатися у величезні концерни, в межах яких відбувається промислове отримання солей різними методами(з широким асортиментом продукції), яке поєднується з діяльністю хімічних виробництв, а також вирішуються питання використання соляних масивів для цілей, не пов’язаних з експлуатацією.

Український досвід показав, що невеликі виробники солі самостійно не можуть вирішувати складні експлуатаційні питання, незважаючи навіть на наявність якісних запасів, і не витримують конкуренції, особливо за наявності в країні потужного виробника. Як результат, встановлюється монополія, яка працює в цілому проти розвитку соляної промисловості держави за наявності величезного нереалізованого потенціалу галузі.   

 

Крім Закарпаття та Івано-Франківської області, в інших регіонах України є поклади солі?

На території України знаходяться 5 соленосних регіонів: Закарпаття, Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська обл.), Одещина (Добруджинський прогин), Північно-Західний Донбас і величезний регіон Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ), який адміністративно включає Чернігівську, Сумську, Харківську і Полтавську обл.

Соляні поклади ДДЗ, як і Ізмаїльське, Тереблянське чи Прикарпатські родовища, визначаються невисокою якістю солі, і більше підходять для видобування геотехнологічним методом (вилуговуванням).

Поширення соленосних формацій України ([професор Хрущов Д.П.], Босевська Л.П.) – ENVIRONMENTAL PROBLEMS OF SALT MINING IN UKRAINE – грудень 2014 р., https://www.researchgate.net/publication/323959399_Environmental_Problems_of_Salt_Mining_in_Ukraine#fullTextFileContent).

Родовища, враховані Державним балансом запасів «Сіль кухонна», приурочені до визначених ділянок:

1. ДДВ – Єфремівське родовище кам’яної солі (Харківська обл., запаси використовувались розсолопромислом Первомайського державного підприємства «Хімпром» з 1975 р. до 1997 р.), Роменське родовище кам’яної солі (Сумська обл., не експлуатувалось);
2. Північно-Західний Донбас (нижньопермська соленосна формація): Артемівське родовище кам’яної солі (відпрацьовувалось шахтним методом з 1881 р.), Слов’янське родовище кам’яної солі (експлуатувалося методом штучного вилуговування (геотехнологічним методом)), Ново-Карфагенське родовище (раніше експлуатувалося геотехнологічним методом);
3. Передкарпатський прогин. Велика кількість невеликих родовищ кам’яної солі невисокої якості та природних розсолів: Дрогобицьке родовище природних розсолів (Львівська обл., експлуатується кілька століть, сучасний видобуток у воєнні роки – 50-55 т на місяць), Болехівське родовище природних розсолів (Івано-Франківська обл., розроблювалось до 2010 р.), Долинське родовище природних розсолів (Івано-Франківська обл., видобування припинено через непідтвердження запасів), Верхньострутинське родовище кам’яної солі (Івано-Франківська обл., не відпрацьовується, за якістю солі запаси придатні для відпрацювання лише методом вилуговування), Губицьке родовище кам’яної солі (Львівська обл., раніше не відпрацьовувалось), Стебницьке комплексне родовище калійних солей та кам’яної солі (Львівська обл., на теперішній час знаходиться на балансі непрацюючого приватного підприємства ПРАТ «СГХП «Полімінерал»);
4. Закарпатський внутрішній прогин (баденська соленосна формація): Солотвинське і Тереблянське родовища кам’яної солі купольного типу, Нересницьке родовище (не має промислового значення, використовується для цілей, не повязаних з експлуатацією)
5. Добруджинський прогин (Одеська обл., Ізмаїльське родовище – не підготовлено до експлуатації, не враховано Балансом запасів – запаси не затверджено)

 

Чи є сенс інвесторам дивитися в бік соляних куполів у Полтавській області?

Щоб видобувати кам’яну сіль шахтним методом з отриманням меленої солі – ні, немає сенсу у зв’язку з низькою якістю солі, за співвідношенням глибина(витрати)/якість. Як і всі соляні структури ДДЗ, вони являють промисловий інтерес лише для видобування геотехнологічним методом з отриманням солі типу «екстра».

 

Чи придатні українські соляні масиви для використання в якості сховищ, наприклад, пального?

Так.

Соляні масиви завдяки унікальним бар’єрним властивостям кам’яної солі активно використовуються як сховища різного типу (усіх форм вуглеводнів, стисненого повітря, водню), і для захоронення відходів (шкідливих, у тому числі радіоактивних, відпрацьованих розсолів, вуглекислого газу – в аспекті  декарбонізації) у багатьох розвинутих країнах світу (Франція, Нідерланди, Німеччина, Англія, США, Канада, ін.). На теперішній час у світлі «зеленого енергетичного переходу» поширюється облаштування підземних сховищ водню, і для  їх створення найбільше підходять саме соляні масиви (діапірові структури). Водень – дуже летючий, відтак існує величезна проблема його зберігати до моменту, поки буде затребуваний. І одним з найкращих варіантів утримання водню є соляні структури.

Великі соляні масиви у найближчому майбутньому стануть ключовим компонентом переходу до «зеленої енергетики», вони здатні  слугувати природними елементами «зеленої» інфраструктури та відкривають величезний потенціал для успішного енергетичного переходу. 

Крупномасштабні сховища водню у соляних масивах будуються зараз по всьому світу, наприклад, у Тіссайді (Великобританія), Clemens Dome, Moss Bluff та Spindle top у США; Киль у Німеччині, а також відомі сховища у північній та південній Польщі.

В європейських країнах очевидним лідером з будівництва сховищ водню є компанія HyStock (Нідерланди), яка використовує надбані знання щодо створення сховищ вуглеводнів для облаштування нового типу сховищ – водню. Потреба у крупномасштабному підземному збереженні водню дуже велика, оскільки попит на водень коливається у зв’язку з сезонними потребами енергії.   

Для визначення можливості використання середовища соляних масивів України у якості будь-яких сховищ потрібна цільова оцінка кожного об’єкту у відповідності до технічних вимог до кожного типу сховищ. У будь-якому разі, в Україні точно є соляні структури, які будуть придатними для створення сховищ певних типів. Деякі структури вже попередньо оцінені, встановлено найбільш  сприятливі ділянки їх розміщення, зокрема, для Закарпаття і деяких соляних структур ДДЗ.

 

Тобто, просто взяли з масиву сіль методом вилуговування, і в цю порожнину можемо закачувати водень на зберігання?

Коли порожнина утворена методом вилуговування з дотриманням усіх технологічних норм і правил, вона практично одразу придатна для такого використання.

Але, на жаль, більшість порожнин в кам’яній солі, утворені методом підземного вилуговування в Україні, мають порушення під час проєктування, будівництва і експлуатації свердловин. Тому потребують додаткових досліджень щодо можливості їх використання.

У будь-якому разі в Україні достатньо соляних покладів різного типу для створення підземних сховищ. Але існує суттєва проблема з внутрішньою культурою видобутку розчинних корисних копалин, що на даному етапі потребує залучення іноземних партнерів, що вже мають досвід у цьому напрямку.

Того інструментарію, який сьогодні існує для передачі ділянок надр в користування (аукціони Держгеонадр чи угоди про розподіл продукції) достатньо для залучення нових потужних гравців на нові соляні об’єкти?

Як вже було показано, Держгеонадра часто продають ділянки, інформація щодо яких підлягає уточненню і конкретизації. А купують ділянки надр із соляними родовищами часто компанії-одноденки, які не мають рації, що робити з тими запасами солей, бо не є гірничо-добувними компаніями, і навіть  не звертаються до фахівців.  

Щодо потужних гравців. По-перше, відверто кажучи, я не бачу жодного об’єкта, який би зацікавив потужні іноземні компанії на даний момент, заради яких зараз було б доцільно заходити в Україну, щонайменше – до деокупації території.

По-друге, про це ніхто ніде ще не наголошував, але фактично Україна має найбільше родовище кам’яної солі в усій Євразії – Артемівське родовище кам’яної солі пластового типу з досить сприятливими гірничо-геологічними умовами. За кількістю запасів лише Годеріхське родовище кам’яної у Канаді (Goderich salt mine), яке розробляється у складних умовах  на глибині 600 м (1,800 футів) під озером Гурон компанією Compass Mineral, може посперечатися запасами з нашим родовищем. Але виробки наших шахт знаходяться зараз на менших глибинах і в більш сприятливих умовах. Запаси родовища дуже гарної якості, відпрацьовано методичні принципи видобування (наш Інститут працював над ними десятиліттями), в наявності величезний потенціал, який повністю не використовується. Річне видобування солі на шахті Годеріх відповідає проєктній потужності підприємства ДП «АРТЕМСІЛЬ», яка, на жаль, в період української історії не використовувалась, але видобування солі за радянських часів сягало понад 7 млн. т/рік. Тобто, можливості України щодо забезпечення сіллю після звільнення окупованих територій Бахмута і Соледара – необмежені.

Це – найбільш цікавий об’єкт з точки зору отримання соляної продукції в асортименті, і він не може залишатись надалі центром постійних корупційних скандалів,  як це мало місце у довоєнні роки.  

Артемівське родовище пластового типу, займає площу близько 170 км², площа розробки складає близько 54 км², а об’єм відпрацьованого підземного простору – понад 175 млн. м³. Розробляється підземним шляхом з 1881 р. Сучасна глибина розробки – від 100 до 300 м, підрахунок запасів здійснено до глибини 610 м. Продуктивні пласти поширюються за межі  площі підрахунку на десятки кілометрів. Достатньо сказати, що Словʼянське родовище (40 км на північний захід від Соледару) представлено тими ж соляними пластами. Загальні підраховані запаси родовища сягають близько 13 млрд. т, і лише частина цих запасів знаходиться на балансі гірничодобувного підприємства.

 

Що зараз відбувається на окупованих потужностях Артемсолі?

Відколи підприємство захопили, інформації дуже мало.

Наскільки мені вдається стежити за подіями, то поверхневі комплекси зруйновані всі, в різному ступеню. Стовбури, надшахтні будівлі, комплекси, фабрики – всі так чи інакше пошкоджені. Думаю, що більшість з них непридатна для відновлення: потрібно буде все це демонтувати, щоб  потім побудувати нові надшахтні комплекси.

Що стосується гірничих виробок, то їх стан буде потребувати повної експертизи щодо стійкості окремих ділянок шахтних полів. Деякі виробки, які було розпочато на момент початку війни, будуть точно непридатні для подальшого відпрацювання – така специфіка геомеханічних процесів у солях при перерозподілі напруги. Є лише певний проміжок часу, протягом якого можна сформувати виїмкову одиницю повним перетином, і загальну стійкість системи виробок як науковці ми гарантуємо тоді, коли перетин сформовано у визначені терміни. У разі недотримання термінів покрівля майбутніх виробок починає втрачати суцільність внаслідок дії високої вертикальної напруги. Продовження відпрацювання таких камер є небезпечним з точки зору забезпечення безпеки праці, оскільки формуються високі ризики обвалення покрівлі під час продовження гірничих робіт (камери формуються зверху вниз).

Доходимо думки, що відродження видобувних робіт на родовищі неможливо без залучення іноземних інвесторів. І таке відродження забезпечить будь-які потреби України, а також можливість експорту  високоякісної продукції. Обсяги видобування будуть відповідати потребам ринку солі. Нашим Інститутом наприкінці 1980-х років складалися рекомендації   для підвищення видобутку солі на Артемівському родовищі до – увага! – 17 млн т/рік. Такий був запит, і під цей запит навіть проводилась дорозвідка родовища (1991 р.). І це реальні цифри.

 

Що скажете про перспективу проєктів у калійних солях?

Дуже перспективна для України ніша, але ці солі – не тема мого професійного інтересу. Вони використовуються переважно для отримання калійних добрив та  у хімічній промисловості. Для цього процесу, до речі, залучається також хлористий натрій, кам’яна сіль. Тобто, розвиток калійної промисловості стимулюватиме попит і на кам’яну сіль.

Калійні солі – окрема, дуже велика тема. Її поєднують з кам’яною сіллю лише експлуатаційні проблеми. Вони аналогічні, але для калійних солей ще більш виражені: якщо там стається аварія, то вона масштабніша, якщо провал – то більший. Тому що ці солі набагато більш швидкорозчинні. А от поведінка соляних масивів та сама. Все інше ж різне – і мета видобування, і спосіб, і, особливо, технологія переробки.

Що стосується стану родовищ калійних солей, які знаходяться в Передкарпатті і розроблювались у Стебнику (Львівська обл.) і Калуші (Івано-Франківська обл.), ситуація ще гірша, ніж та, яку ми обмалювали щодо Солотвино. Там суцільна екологічна катастрофа, все затоплено, крім однієї шахти у Стебнику, яка також не працює, видобуток не відбувається.

Ще у 2014-2016 роках ми з колегами з Інституту геологічних наук НАН України під керівництвом проф. Хрущова Д.П. описали ситуацію із соляними ресурсами західної частини України у статтях «Соляні ресурси Карпатського регіону України: проблеми використання і охорони» та «Загальна геолого-промислова оцінка соляних ресурсів Карпатського регіону України»; значні їх частини присвячені калійним солям, зосередженим у Прикарпатському регіоні України, який де-факто є ще й одним із світових лідерів по запасам унікальних сульфатних калійних солей.

Але оці всі катастрофи на соляних об’єктах є результатом багаторічного систематичного порушення вимог нормативно-правової бази, законодавчих документів, які регламентують гірничо-видобувні роботи, і нехтування думкою експертів.

На жаль, ця ситуація не виправлена досі. З моменту, коли було ліквідовано Держгірпромнагляд, ситуація з точки зору дотримання норм гірничого і геологічного законодавства в Україні лише погіршувалась. 

Я вважаю, що досить ефективним було б залучення Україною   іноземних інвесторів до відродження соляної галузі, для цього ми маємо величезний потенціал практично у всіх природних проявах (крім соляних озер), включаючи підземні соляні масиви, частка з яких може використовуватись для отримання широкого асортименту солей як товарної продукції, інша частка може бути задіяна для створення об’єктів різного призначення (лікувальних відділень, сховищ тощо) та використовуватись в «зелених технологіях».

В нас є усі можливості вийти з кризи в соляній галузі і зайняти гідне місце на ринку солі і в «зелених» та оздоровчих технологіях, повʼязаних із соляними масивами.

Для цього потрібен мир, час і відповідальні державні рішення.

 

 

Ілюстрації надано Ларисою Босевською

Автор: Володимир Бойко, ІА NADRA.INFO